Газета Прикарпатська правда

Skip to content

Tue05222012

Останні новини:

Рівність перед законом

Тайны наших гор

За рік мінус 145 000

Під депутатським "дахом"

Кабмін: біля небезпечної межі чи закономірність

Back Аналітика

Мораль і право

Він сказав: “Поїхали!”

П'ятниця, 08 квітня 2011, 23:35

Перегляди: 130

1
2
3
4
5

12 квітня минає 50 років, як представник колишнього Союзу РСР Юрій Гагарін вперше в історії людства покорив космос. Ця подія тоді сколихнула весь світ і теперішній її ювілей українці ставлять за значимість, як свідчать результати недавнього соцдослідження компанії Pesearch & Branding Group, на четверту сходинку серед інших цьогорічних вікопомних ювілеїв. Публікуємо фрагменти зі спогадів про ті дні відомого журналіста і письменника Василя Пєскова.

Все, що буває після першого кроку, завжди перебільшує розміри першого кроку. Але ті, що йдуть второваною стежкою і широкою дорогою, завжди па м'ятають про перше зусилля, про того, хто дерзав першим. У кос мосі люди живуть тижнями, міся цями. Але потрібні були понад сто хвилин, прожитих Гагаріним, щоб стало можливим усе по дальше. У Гагаріна два дні народжен ня. Перший, тихий і непомітний, у селянській хаті. Другий перед очима всієї Землі. Друге народ ження викликало безліч почуттів: "Він Людина – посланець Землі", "Він наш, радянський". І, можли во, найголовніше почуття – "Він такий самий, як усі", народився в селянській хаті, бігав змалку босоніж, знав нужду...

Найвища гордість простих людей бачити людину свого середовища на вершині успіху. Це дає людині надію, сили і віру. Ось чому смо ленський хлопець за одну годи ну став громадянином і улюб ленцем Землі. Я був близько знайомий з Гагаріним. Зустрічався з ним на космодромі, на весіллі, на рибо ловлі, на зборах учених, у по чесній президії, у веселій комсо мольській веремії й дома в ото ченні дітей. Я бачив Гагаріна в одязі, обвішаному почесними орденами багатьох держав. І бачив його в сатинових трусах, коли космонавт ляскав себе до лонями по ногах, відбиваючись від комарів. Є люди, які знали Гагаріна ближче і глибше. Ду маю, кращою, поки що не напи саною книжкою про нього буде книжка спогадів.

Тоді, 12 квітня 1961 року, ми ще не знали, хто ця людина, зна ли тільки прізвище і окремі де талі з біографії. Дуже кортіло по бачити космонавта, і ми з репор тером Павлом Барашевим, по долавши гори перепон, одержа ли дозвіл на політ у район при землення. У величезному літаку Іл18 ми були єдині пасажири. Стюардеса, безперечно, знала якусь таємницю. І ми без вели ких зусиль довідалися про неї: "Цей літак завтра привезе в Москву Юрія Гагаріна". В Куйбишеві нас чекали нові перепони, але десь години до четвертої дня ми всетаки про никли у фортецю, що охороняла космонавта. Це був будинок на березі Волги. У великій залі сто яв більярд. Ми почали ганяти кулі, нетерпляче позираючи на дубові двері. Саме з них, як нам здавалося, мусив би вийти кос монавт. Худорлявого, миловид ного лейтенанта, що збіг вузьки ми дерев'яними сходами, ми вважали за ад'ютанта, який, зви чайно ж, мусив тут бути...

– Ви з "Комсомолки"? – всміхаючись, спитав лейтенант. Сяючий позументами шлейф із літніх генералів і лікарів у цивільному на сходах одразу ж усе поставив на свої місця – ми розмовляли з Гагаріним! Але нічого богатирського в людині. Зріст – нижче середнього, скром ний, скроєний, правда, навдиво вижу добре. В очах веселі іскор ки. Чарівна усмішка. Всі глибо кодумні запитання, які ми приго тували космонавтові, виявили ся недоречними. Слід було за питувати щось дуже просте. Га гарін нас виручив, – Ну як там Москва? У нас були газети з першими розповідями про космонавта і з фотографіями його будинку. Це було перше дзеркало слави, і Гагарін з хлопчачою допитливіс тю заглянув у нього, – Так, це Валя і донька... Ми отямилися і поспішили із запитаннями про здоров я, про самопочуття. Попросили зіграти в більярд. Гагарін охоче взявся за кий і одразу ж показав, що програвати не має наміру. Про те гра не вийшла. Один із нас метушився з фотокамерою, а в медиківгенералів були свої обо в'язки – жартуючи, але наполег ливо вони забрали від нас під руку лейтенанта Гагаріна. На сходах, обернувшись, він під моргнув, мовляв, ще дограємо. Космонавт цієї ночі спав, як завжди, добре. А ми з Бараше вим не заснули. Передавши ма теріал у газету, довго відповіда ли на те ж саме запитання. Всі в редакції хотіли знати: який він?

Потім майже до ранку сиділи біля приймача – різними мовами в ефірі безперервно повторюва лося слово Гагарін. На ранок залу, де ми вчора розпочали більярдну партію, за повнили імениті громадяни міста Куйбишева – директори заводів, керівники різних відомств. Кож ний мав подарунок для космо навта. І всіх привела сюди без межна цікавість – який він? А потім було море людей, серед якого Іл18 здавався дрібнень кою рибкою. Гагарін у новісінькій формі майора стояв на сходах, піднявши руки для вітання. Але люди не хотіли його відпускати. Одне слово лунало над полем – Гагарін! Цієї миті можна було зрозуміти: легкого життя хло пець не матиме. Потім ми летіли в Москву. Це були дві години в житті Гагаріна, коли все вже позаду і все тільки но починалося. Крізь ілюмінато ри було видно винищувачі по чесного супроводу. Командир нашого літака вийшов, щоб ска зати: "Що діється на Землі, братці!

Наш радист не може відбитися. Журналісти благають, погрожують, вимагають бодай слово від космонавта..." Таке було друге народження Гагаріна. Так почалося випро бування на людську міцність. Значно суворіше випробування, аніж подолання рубежів космо су. Чи чекав він сам, що опи ниться на вершині уваги, ціка вості й пошани? За п'ять хвилин до приземлення у Внукові я присів поруч з ним. Лайнер пролітав саме над Кремлем. Ву лиці були забиті людьми.

– На твою честь... Чекав? Гагарін був збентежений і помітно схвильований. Він знав, звичайно, ціну того, що зробив позавчора вранці, але не чекав, не уявляв тієї лавини почуттів, що замкнулися на його імені... І потім було ще сім років жит тя, напруженого життя на очах у людей. Робота. Родина. Друзі. Все було, як у інших. Та була ще важка, довічна честь – бути сим волом нації, уособленням всьо го, що стояло за його ставось михвилинним польотом. Справ жня вага цього навантаження була відома лише Гагаріну. Але він ніколи не скаржився. Умів устигати скрізь. Його слав нозвісна усмішка не потьмари лася від часу, не перетворилася лише в захисний засіб. Надлю дина? Ні, звичайна людина з плоті й крові, але доброї заквас ки була людина і дуже міцного гарту. Цим і дорога. Чи мріяв полетіти ше? Мріяв. Говорив про це не часто. Але говорив. І були в нього певні плани... Таким людям слід було б відпускати по два життя, а він прожив так мало. Але жив доб ре. До останньої хвилини жив по найвищому рахунку. На світлинах: Юрій Гагарін; конструктор перших штучних супутників і космічних кораблів Сергій Корольов з космонавтом.

Василь ПЄСКОВ.

Останні статті: