Недавно Олександра Нікітіна відзначила 90-річчя і випала добра нагода згадати своє життя. Нелегким було дитинство на хуторі Климівка коло Ростова-на-Дону, де народилася. Адже тут не стихала громадянська війна. Та ще й дошкуляла посуха, а голод косив людей.

Після закінчення сьомого класу Олександра поступила в Ростовський фармацевтичний технікум, після закінчення якого повернулася додому. Тут завідувала аптекою. Та війна з фашизмом змінила життєві плани – дівчина пішла на фронт з батьком і його братом. Служила в льотній медчастині, Будучи на лінії фронту, виносила поранених, надавала першу меддопомогу і відправляла в шпиталі. Якось один з бійців приніс прострелену кулею німецьку гармошку. Шура, щоб полегшити життя пораненим, швидко навчилася на ній грати. Особливо хвилювала воїнів у її виконанні “Катюша”. І все життя пісні, виконані нею на цьому музичному інструменті, полегшували переносити негаразди.

Досі не згладжується в пам’яті Олександри Петрівни перша зустріч з лейтенантом Миколою Нікітіним у важкому 1943му, а потім, після Перемоги, у шпиталі в Москві, куди її направили на операцію, після тяжкого поранення в ноги. Він зайшов у палату і покомандирськи сказав: “Одягайся, підемо!” і повів у загс. Так у нелегкий час народилася нова сім’я, яка згодом виростила двох дітей. У 1971 році сім’я Нікітіних осіла в ІваноФранківську. Микола Федорович служив начальником штабу 38ї Армії, потім працював військовим представником на заводі “Позитрон”.

Одержали освіту і почали працювати діти. А Олександра Петрівна однією з перших почала організовувати хор “Фронтові друзі” й жодний концерт не обходився без її фронтової гармошки – на той час унікальної й рідкісної, та, водночас, дорогої для ветерана. Тут, у ІваноФранківську, в 1995 році подружжя відсвяткувало золоте весілля, тут народилися 6 внуків і двоє правнуків. Тут її друзі з хору, з якими спілкується по телефону, бо роки не дають змоги ходити. Вони навідуються додому до неї, щоб поспілкуватися не лише про колишнє і сьогодення, а послухати пісні під акомпанемент фронтової гармошки та вірші, яких багато пам’ятає.

Сумно, але тут, в 1996 році, поховала свого Колю, з яким душа в душу прожила 51 рік, який оберігав її, як зіницю ока. Незважаючи на величезні труднощі, Олександра Петрівна вважає себе щасливою, бо старалася жити так, як велить людська совість. І завжди її душу та подруг звеселяє пісня під акомпанемент трофейної гармошки. На світлинах: молоде подружжя в Москві у 1945 році; Олександра Петрівна з нерозлучною гармошкою; голова ради обласної організації ветеранів України Анатолій Ромась вітає Олександру Нікітіну з 90 літтям.

Любов ЗОРІНА.