Цими днями у впливовій польській газеті "Rzeczpospolita" український письменник Юрій Андрухович повторив свою ідею про від'єднання від України Криму і Донбасу.

Таким чином думку про можливість порушити кордони соборної України зна ний літератор почав, свідомо чи мимо волі, пропагувати уже в Європі. Чи розуміє талановитий прозаїк, якої шкоди можна завдати державі популяризацією подібних ідей? Андрухович пише в польській газеті, що це його приватна думка і, мовляв, він має на неї повне право, бо любить іти проти течії. Чи хотів би письменник бодай замис литися над статтею другою Конституції України, яка гласить: "Територія України в межах існу ючого кордо ну є цілісною і недоторкан ною".

Замис литися над такими ба нальними ре чами, як, на п р и к л а д , відповідаль ність за оп рилюднення ідеї від'єд нання Криму та Донбасу?Чи хотів би Андрухович запитати у тих сотень тисяч українців, які протягом віків не лише мріяли про соборну Україну, а в прямому розумінні того слова віддавали за це життя, як вони бачили майбутнє нашої землі? Відповідь на це питання можна було б знайти у Липинського ("Тільки активною політикою в справах "Руського Сходу" Україна зможе забезпечити собі – здобуте її внутрішніми силами – незалежне державно-національне існування") , Міхновського ("Наша нація у своєму історичному процесі часто була не солідарною поміж окремими своїми частинами, але нині увесь цвіт української нації по всіх частинах України живе однією думкою, однією мрією, однією надією: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказ"") , Грушевського ("Так Володимир опанував волости братні, а потім заходився зібрати під своєю властю й інші землі. Кілька літ пішло на се збираннє Руської держави...").

Як писав Іван Франко: "Не пора, не пора, не пора. В рідну хату вносити роздор..." Я далека від того, щоб вдаватися до патетики і осуджувати чи повчати талановитого письменника. Намагаюся лише зрозуміти, чому саме він, справді вартісний митець, висловився в цей спосіб? Чи це, може, від втрати віри в те, що від незалежної України справді колись щось таки буде залежати в світі? Звідки цей крайній декаданс? Від великого смутку великого таланту, якому так заболіло за українські національні вартості чи від зманіженості? Але українські поети і письменники жили і творили в набагато важчих умовах – попри те ніхто з них не впадав розпач і не "розкидався" українськими землями. Шлях, який пропонує, наче півжартома, Юрій Андрухович, найлегше з того, що можна обрати. А легкі шляхи – хибні.

Свого часу славної пам'яті Вячеслав Чорновіл виступив був з ідеєю Галицької Асамблеї – об'єднання західноукраїнських областей. Проти цього дуже гостро тоді виступив академік Ярослав Дашкевич, котрий, якби був тепер з нами, знайшов би слова, як відповісти Андруховичу. Дашкевич тоді сказав – чи Чорновіл розуміє, що за прикладом Галицької Асамблеї можуть утворитися такі ж асамблеї на сході чи на півдні України, і тоді – кінець соборності? Мені здається, що тепер треба шукати іншого шляху підтримки української культури, української традиції, української мови. Треба розмовляти з людьми. З молоддю. Треба писати про Україну, про її історію, про її перспективу і українською, і також російською мовою – тією, яка для багатьох на сході є сьогодні рідною.

Треба розбудити в серцях багатьох людей українську ідею – дарма якою мовою це буде зроблено. Необхідно намагатися впливати на процеси в державі, підпорядковувати їх українським національним інтересам, а не їхати до Варшави і говорити там про можливість розчленування України. Чи знайде Юрій Андрухович у цілій Польщі хоч одного патріота, який би сказав, що Польща може пожертвувати, наприклад, так званими "землями одзисканими", тобто тими, що опинилися в її кордонах після другої світової війни? Не знайде. А якби такий звідкілясь і вишкрібався, то громадська думка рознесла б його в пір'я. У нас же після скандального висловлювання відомого прозаїка – якесь сором'язливе мовчання. Андрухович називає майже 20 років незалежності – втраченим часом. Але ж це щонайменше несправедливо. Так, багато можна було зробити по-іншому. Але чи були на це відповідні передумови? Чи хтось у цьому світі був зацікавлений у сильній і справді незалежній Україні?

Чи мали українські патріоти досвід державного будівництва? Чи мали ми кадри, які можна було швидко розставити і які працювали б для України? Та ж ні. Україна не була готова до незалежності. Її ялове керівництво перших років віддало і розікрало все, що лише можна було. Згадаймо, як на вимогу Заходу ми різали на металобрухт танки! Згадаймо, куди подівся Чорноморський флот, згадайте скандал із "Бласко" і перелічіть тих, хто був в ньому замараний. Згадайте, як нам присилали консультантів і радили приватизацію і ваучери, що зробили народ жебраками. Згадайте, як свідомо доводили до банкрутства підприємства, щоб їх прихопити за копійки. Чи міг народ, еліта противитися тому? А що народ знав про це усе? Народ ходив на мітинги, співав "А ми тую червону калину...", а комсомольські ватажки в той час прихоплювали банки. Тодішні вожді не вели українців брати банки чи заводи. Народ штовхали на війну з пам'ятниками – ви знімайте Леніна з постаменту, а ми будемо знімати купони в банках. І народ піддався на підкинутий йому дешевий спектакль.

І бив браво, і блищали очі, коли черговий бронзовий вождь їхав з головного майдану на звалище. А вночі підприємливі непатріоти тайком продавали бронзу і заробляли немалі гроші. Отак це починалося. З незалежністю вийшло, як за Польщі у Львові: "Ulicy – waszi. Kamienicy – naszi". Це ще раз підтверджує, що свідомість народу треба потужно готувати для того, щоб народ міг керувати своєю державою. Для цього потрібні десятиліття – копіткої, мудрої, спокійної й тяжкої роботи сотень тисяч представників еліти, які вчили б змучений, винищений, спитий народ, як стати народом з власною гідністю, як перестати бути боягузливим рабом. Чи можливо це зробити навіть за двадцять літ? За два століття – може. Це важкий шлях. Підкинути ідею – нехай, мовляв, Донбас йде собі геть з Кримом разом, а ми, такі свідомі й високі, будемо мати іншу Україну. (Почув би це Василь Стус, що так любив Донбас). Не будете! Не матимете, бо не вмієте мати.

Бо мусите в донецьких навчитися патріотизму. Не квасного, декадантського, депресивного, за якого можна з образи на всіх і вся цілу Україну кавалками роздати. А жорсткого, трохи навіть гордого. Так-так, пане-товаришу митець, гордого. Бо ви не знаєте донецьких. Ви взагалі не знаєте Донбас і його славних чудових людей, якщо так легко готові Донбасом розкидатися. Ви, може, й готові Донбас віддати. Але Донбас не готовий віддати вас. І в тому вся історія. Андрухович – стильний. Чудовий прозаїк. Належить до наших сучасників, які складають золотий фонд верхівки народу. Але навіть такий блискучий європейський чоловік, такий богемний і творчий, повинен вміти визнавати свої помилки. Вислів про можливість від'єднання від України Донбасу і Криму є помилкою митця. І він повинен не боятися в цьому зізнатися. Принаймні сам собі.

Ганна ГЕРМАН. Заступник глави адміністрації президента України.