Газета Прикарпатська правда

Skip to content

Sat05192012

Останні новини:

Рівність перед законом

Тайны наших гор

За рік мінус 145 000

Під депутатським "дахом"

Кабмін: біля небезпечної межі чи закономірність

Back Аналітика

Культура

Відданий гуцульському краю

Субота, 30 квітня 2011, 00:12

Перегляди: 290

1
2
3
4
5

(1 Проголосувало)

Сьогодні, 29 квітня, у відомого на Гуцульщині Івана Мисюка ювілей. Народився він у селищі Делятин, що входить до регіону гуцулів. Навчався в школах Косівщини – спочатку в Смоднянській санаторно;лісній, потім – у Косівському інтернаті (нині гімназія). Середню спеціальну освіту здобував у Косівському училищі прикладного мистецтва, на відділі художньої обробки дерева. Цей заклад закінчив у 1968-му.

У тому ж році почав вчителювати в Сні давській восьмирічці. Викладав малювання, трудове навчання, музику і співи. Та чи не найбільше розкрилив він своє обдарування, працюючи з 1970-го в Соколівській неповній середній школі. Напрочуд мальовнича приро да гірського села, гостинні, доброзичливі, працьовиті, талановиті люди надихали його на творчість. Саме тут зпід його пера й від серця почали з’являтися вірші, пісні, образки, новели, нариси про народних умільців. Про зріднене село Соколівку Іван Юрійович лю бовно й талановито написав ряд пісень. В одній з них, зокрема, пише: В колисаночці гір найдорожче село – Сподівання мої і надії. Як не важко на світі мені не було, Світлим променем душу зігріє. Мелодійним, цікавим вийшов приспів: Соколівко моя, Роки смутку і втіх, Я не можу прожити без тебе. На шкільному подвір’ї – радісний сміх, Невгамовний дитячий щебет. Далі автор фібрами серця і душі розкриває: Тут у кожній оселі Я бажаний гість, Як та пісня дзвінка над плаями. Односельці мої, ви мені дорогі! Я назавше зріднився із вами. Із замилуванням Іван Мисюк завершує свою пісню словами: Соколівка моя – неповторна краса, Я не можу прожити без тебе. Ти відрада для серця, мій рай і душа – Мені більшого щастя не треба. Коли Іван Юрійович навчався на четвер тому курсі училища, написав пісню про Косів.

Розкрив свої враження, як глянув на це містеч ко з висоти Міської гори, яке потопало в білопінному цвіті, то мимоволі з джерела сер ця народились рядки: Я люблю, я люблю, Як у вересні осінь Завітає у місто В багрянім вбранні. Ти мені дорогий Мій красене Косів, Та ще кращий мені У цвіту навесні. Навесні, коли гори в зеленій одежі, Коли Косів з Міської гори на виду. Тоді шепіт садів мені душу бентежить, Тоді місто моє потопає в цвіту. Про свою щиру синівську любов до рідної Гуцульщини Іван Мисюк зізнається у вірші “Смерековий край”, що став піснею. Не в од ного горянина сколихається серце від заду шевних рядків і мелодії: В горах смереки стрункі і високі, Сонце в блакиті над ними сія, Разом з вітрами будять неспокій, В край смерековий закоханий я. Завершується пісня пафосно, піднесено, але щиро: Краю співучий, гу цульський мій рідний, Я твоя гілка, ти – доля моя. Понад смереками небо погідне Де б не був я в да леких краях. Вищезгадані пісні вміщені на сторінках його авторських книг “Світлиця душі” та “Ве сільні передзвони”. З дитинства Іван Мисюк захоплювався святами, звичаями, об рядами, традиціями.

А в юнацькі літа почав гли боко вникати у спадщи ну усної народної твор чості й ретельно вивча ти духовну та матеріаль ну культуру горянгуцулів. Із любові до рідного краю він писав книжки “Весілля на Гуцуль щині”, “Вінок золочений”, “Гірська веселка” та “Весільні передзвони”. Івана Юрійовича шанують і цінують як сільського інтелігента. 28 років сумлінно, твор чо відпрацював вчителем у школах гірських сіл Снідавки, Яворова, Соколівки. За са мовіддану працю удостоєний звань “Вчитель методист”, “Відмінник народної освіти Ук раїни”. В Івана Мисюка своєрідна доля, на повнена багатогранним творчим неспокоєм. Наш краянин щасливо віднайшов свою сте жину на царині мистецтвознавства, краєзнав ства, народознавства, свій власний шлях на ниві літератури, пісенної поезії. За призначенням йому судилося творити добро, нести поміж люди радість і красу через натхненне й щире слово, мелодію музики, хвиллючі звуки пісні. Його зірка життя у Всесвіті озвучена мелодійним співом, що дарує іншим тепло. Йому притаманні широка ерудиція, багатогранність зацікавлень, добра енергія, світла аура. Зі своїми найближчими друзями – співач ками Галиною Петричук, Галиною Самокіщук, дружиною Богданою Методіївною він висту пав у культосвітніх закладах, школах Косівщи ни, Верховинщини, Снятинщини. Іван Мисюк зі своїми натхненницями має особливий якийсь зв’язок з аудиторією. Його щирі, ліричні, заду шевні пісні про рідний гуцульський край бе руть слухачів у полон. У жінокматерів зволо жуються очі, коли він проникливо співає свою пісню про найдорожчу людину – матір, яку він так рано втратив. У вирій мої відлітають літа... Я без тебе, матусе, підстрелений птах. Де в горах веселка з ріки воду п’є – На світі тебе не стає, не стає. Приспів: Як в дитинстві всміхається мати: Низько краняюсь я пе ред нею. Зігріває теплом отчу хату, У житті мені світить зо рею. Коли Іван Юрійович писав пісню “Найдорожча у світі”, то перед його очи ма в уяві поставав образ живої неньки. Спогад ви окреслив як пізньої ночі вона вибирала з печі смачливо – сонячні за пашні хлібини. Не без хви лювання мережилися рядки: Уклала хлібину в мальовану піч, Голубила сина у зоряну ніч. Калиновий цвіт невблаганно згасав. В світанок, як сльози, спадала роса. Ще в одній пісні, присвяченій матері, Іван Мисюк писав: Радують трави, сонце і колос – З жита й калини я виростав. Мамину пісню чую і голос, Борг їй віддати вже час мій настав. Іван Юрійович згадує, як був запрошений зі своїми друзямиспіваками на святкування у Верховині ювілею відомого журналіста Дмит ра Ватаманюка. Щоб піднести йому і його талановитій дружині Калині Миколаївні приємний сюрприз, написав пісню “Верхо винський вальс”. Ювіляр й справді був здиво ваний і зворушений увагою здібних аматорів Соколівки, коли в їхньому виконанні звучало гармонійно, злагоджено: Моя Верховина – ти наша гуцульська пер лино, Змалку закоханий щиро у твою красу. Слава про тебе світами далекими лине – Вірність тобі збережу, все життя пронесу. Приспів: Вальс верховинський В парі нас двох закружляв, Ритмом карпатським Заполонив і обняв. Поруч зі мною щаслива, як світла зоря, Мила чарівна лебідка, Ніжна кохана моя. Вникнувши в життєву і творчу біографію ювіляра Дмитра Ватаманюка, Іван Мисюк від його імені пише: В моїй Верховині найкращі роки пролетіли, В моїй Верховині юність пройшла золота. Лину у спомини птахом уже посивілим.

Тут я кохання пізнав і щасливі літа. Час від часу Іван Юрійович навідується до рідної домівки, колиски його неповторного дитинства. У рідному селищі тепло приймає його родина, сусіди, друзі дитинства. Коли делятинці готувалися відзначати 550літній ювілей з часу заснування селища, місцеві культосвітні працівники звернулися до нього з проханням написати пісню про Делятин. У сокровенні хвилини натхнення народилися рядки вірша та лірична мелодія. Де Прут у замрії пливе – Делятин мій рідний живе, В надії чекає на нас І в гості зове повсякчас. Приспів звучав так: Делятин солов’їний – Косиця України, Окраса у барвистому вінку. Він має вдачу щиру – Всім злагоди і миру Бажає щастя й довгого віку. Цю пісню виконував зведений хор. Нею розпочинались ювілейні урочистості. Разом з хористами окрилений автор підспівував: Делятин – калиновий цвіт, Дитинства мого дивосвіт. Круг нього ліси і поля, До нього я лину здаля. У 2010 році в Делятинській школі (колиш ній Горишській семирічці) проводилася зустріч випускників 1960 року (тобто через півсто ліття). Уже сивочолим однокласникам, ли бонь, було приємно почути ще одну пісню так добре знаного їм Івана Мисюка про Делятин. Вона прозвучала у виконанні вокальної гру пи, нагадавши присутнім про щемливе шкільне дитинство. Карбувались пісенні рядки: На серці так легко, Усе тут милує, Так добре давно не було. А Прут наш вирує І душу хвилює І кличе творити добро. Зал підхоплював (на стінці було вивішено плакат, на якому написано чорною тушшю приспів): Делятин, Делятин, Як легінь завзятий, Ідеш по стежині крутій. Делятин, Делятин – Ти пісня і свято У долі моїй і житті. У другому куплеті автор зумів передати настрій колишніх його однокласників, випуск ників 1960 року:
В думках ти зі мною І влітку й весною, Не жити без твого тепла. Зустрів мене мило І цим я щасливий, Припав до твого джерела. Завершував пісню куплет: В Делятині квіти Найкращі у світі, І люди найкращі живуть, Душею не бідні, – Усі мені рідні. Хай світла їм стелиться путь. Іван Мисюк – автор 17 книг та брошур. Вони є свідченням його наполегливої творчої праці й пошуків. Зі сторінок праць добре видно, що його поетичнопісенна і літературна творчість перебуває у постійній взаємодії з його кипучою життєдіяльністю і громадськими діяннями. Його вірші й пісні живляться болями і радощами життя горян. У них відчувається подих рідного краю. Автор прагне культурних і духовних перетворень. Його творчий доробок спонукає читача до роздумів, несе добру енергію, світло і тепло. З висоти ювілею Івана Юрійовича (з Божої милості 29 квітня цього року йому виповнюється 65 років від дня наро дження) перегортаємо сторінки пройденого, пережитого. Зацікавлюють уже перші його вірші. Один із них “Моє кредо” звучав так: О, ні! Я не можу бути байдужим! Неспокій – моя стихія. Тепер стаю, як ніколи, я дужим, Мене наснажує мрія.

А мрія моя – це невтомне дерзання, Що завше до праці будить. Мрія моя – невгасиме бажання Бути потрібним людям. А рідній Україні Іван Мисюк присвятив рядки: Сяйво вогнів – це усмішка твоя, Україно, Сміх дитячий, дзвінкий, То пісня твоя солов’їна. Велич твою і твою неповторну В серці радо несу, гордо несу. Знаю, зізнаюся, Івана Мисюка відтоді, коли він навчався у Косівській школіінтернаті (нині гімназія). Вже перші його вірші й замітки з’яв лялися на сторінках районної газети. Подру жився з ним ближче, коли він завершував навчання у Косівському училищі прикладного мистецтва. Зацікавлювали його творчі порт рети митців, нариси про творців прекрасного. Шаную і ціную Іванам Юрійовича за його ще дру доброту і людяність, за творчий неспокій. Знаю про його нелегку сирітську долю, яку зазнав він у дитинстві. Знаю про те, як тягнувся він до освіти (заочно здобув вищу освіту в ІваноФранківському педінституті), як наполегливо самотужки вибивався в люди. Нині це цікава неординарна особистість і ми стецькому світі. Він видав книжки про митців Косівщини “Казки, народжені у вогі”, “Дивосвіт Петра Корпанюка”, “Різець творить казку”, що вийшли у світ у видавництвах міст Снятина і Коломиї. В об’ємистій книжці “Гірська весел ка” (2000 р.) окремий розділ автор приурочив чарівному і прекрасному мистецькому світу в розділі “Зелені дивограї”.

Іван Мисюк знай шов себе як мистецтвознавець, пропагандист народного мистецтва рідного краю. З 1992 року він – активний діяльний член Національ ної спілки майстрів народного мистецтва Ук раїни. У 2006 році Івана Юрійовича прийняли до Національної спілки журналістів України. Його величають збирачем і популяризатором гуцульського народного фольклору. Йому вда лося видати книжки “Весілля на Гуцульщині” (1998 р.) “Гуцульські перлини” (1999 р.), “Гірська веселка” (2000 р.), “Вінок золочений” (2002 р.), “Весільні передзвони” (2005 р.). У них упорядник розкриває неповторний коло рит гуцульської обрядовості, словесної й пісен ної творчості горян. Мені імпонують небайдужість Івана Мисю ка до цього світу, світлість його життєвої по зиції, щире прагнення засівати добірними зер нами ниву нашої культури і духовності. Подоброму заздрю його багатогранному обдаруванню. Іван Юрійович – набиякий му зикант (володіє грою на п’ятьох народних му зичних інструментах), талановито проводить весільні торжества, як розпорядник, “тама да”. Все життя Іван Мисюк сіє добро і красу поміж людей, організовуючи художні колек тиви, виступаючи на малих і великих сценах, прилучаючи громаду до української народної пісні. Тож хай і надалі серце нашого таланови того ювіляра наповнюється теплом і любов’ю до світу, до життя, до людей та бажанням творити. Наснаги йому і щедрого довголіття.

Петро ГАВУКА. Світлина Богдана ШТУНДЕРА. Члени Національної спілки журналістів України.

Останні статті: