* * *
Це навіть вже не я, а підсвідомість...
І зовсім не благаю, не молю
Розвіяти в коханні невідомість,
Бо я відчула, що тебе люблю.
Хтось хвалиться кар'єрою, собою,
А хтось гордиться справою життя.
Я ж тайкома пишатимусь тобою,
Хоча тебе і не здобула я.
Тому й караюсь тяжко я за те,
Що, може, вже й не стрінемся з тобою.
На серці ревність повсякчас росте
І хвиля невгамованого болю.
Душа моя тепер немов розп'ята,
Гіркії муки терпить день при дні.
І все ж надія блисне знов крилата:
Мо' з'явишся мені бодай вві сні?
* * *
Пробач мені за те, що я зробила,
Пробач за вчинки необдумані мої.
Пробач за ті слова, що не зуміли
В тобі любов знайти й тепло душі.
Пробач за мимовільні всі образи,
Коли й мої ти кривдив почуття.
Пробач за те, що прагнула зостатись
Разом з тобою до кінця життя.
Пробач і за тепло, що зігрівало
Тебе, хоч сум ховала я тоді.
Пробач за сльози ті, яких не бачив,–
Лиш це для мене ще зроби в житті.
* * *
Метаморфоза нашої любові –
Душею, мов зурочений, застиг...
Невже для тебе не дорожча совість,
Ніж дріб'язкова мстивість, сіть інтриг?
Чекання мого час на цілу вічність
Ти перетворював, та мучилась лиш я.
Любов ти випробовував на міцність,
Для тебе вже трофей моє ім'я.
Твій прагматизм проклав бар'єр між нами:
Ти все своє майбутнє розписав,
І в ньому твоє серце 7 як той камінь,
Який в моє так часто попадав.
Ти біля мене важко так зітхаєш,
Бо вже чужою стала я тобі.
Та як забути – цього ще не знаєш –
Оту в очах небесну голубінь...
* * *
Вже скільки часу мовчазно, без слів,
На твою з'яву вірно так чекає
У розповні бентежних почуттів
Забуте серце, що тебе кохає.
Побачити б тебе на мить одну –
І тут же, знаю, стане мені легше,
Хоч поцілунку твого і не жду...
Зате на серці болю буде менше.
Втім, як твою побачу навіть тінь,
Чи ж просто так собі промовчать зможу
Я на осонні тих своїх надій,
Що знов зболіле серце розтривожать?
Можливо, час мене колись і зцілить,
Залишить в моїм серці тільки щем
Від того, що для тебе я, мій милий,
Є не коханням – зайвим тягарем.
* * *
Я так страждаю – муки оці щирі,
Як і мої благання до небес, –
Бо доля мені винесла цей вирок –
Лиш зрідка, любий, бачити тебе.
На все у світі цім є воля Божа.
Як не тепер, коханий, то колись
За гріх нам кара буде... Ні, не зможу
Від тебе я без болю відректись.
Твій шарм, слова про ідеал краси,
На вчинки підбивали несвідомі...
Чому ж мені в душі ти залишив
Насамкінець спустошеність і втому?
Мені життя немов за смерть було:
Як ту пекучу кривду вгамувати?
Та, мов у спадок, все своє тепло
И тоді хотіла я тобі віддати...
* * *
Вірність, чесність мої – чи це мало?
У наївності я, далебі,
Шмат життя, наче риба, проспала–
Щоб тебе врешті вбити в собі.
Ох, не знала, що я, мій герою,
В тебе лиш для колекції мод,
Що романом новим ще й зі мною
Ти для всіх б'єш азартно рекорд.
Мовби фільм своїх буднів без змісту
Ти знімаєш – такий маєш хист:
Мав у нім амплуа сценариста,
Нині ж граєш ти роль як артист.

Останні статті:

Попередні статті: